Полтавські джерела Симона Петлюри

Пошанування на державному рівні Симона Петлюри – уклін перед пам’яттю славетного земляка і перед пам’яттю тих, хто йшов тим самим шляхом  – перед ним і після нього; уклін перед тими, хто і сьогодні віддає своє життя в ім’я незалежності України.

Сьогодні ми маємо чимало наукових праць, в яких неупереджено із сучасних позицій висвітлюються знакові події нашої історії, зокрема української революції 1917-1921 рр., життєвий шлях її провідників. Але, незважаючи на значний опрацьований комплекс джерел, українськими науковцями сказано далеко ще не все, у тому числі й щодо постаті Симона Петлюри. 

Відомо, що світогляд людини формується у дитячому та юнацькому віці. Упродовж життя він може змінюватися (і не один раз) під впливом тих чи інших чинників. Але те, що закладається у дитинстві будь-якої людини на думку вчених є досить грунтовним та стійким.

Спробуємо ж пояснити, полтавський феномен Симона Петлюри та відповісти на питання, які ж головні чинники впливали на формування його світогляду саме у цей період його життя?

По родових переказах відомо, що Петлюри походили із полтавських козаків, які пізніше, після скасування гетьманського полкового устрою записалися до міщан. Для істориків козацьке походження Петлюр не підлягає жодному сумніву, й тому невипадково багатодітна родина Василя й Ольги Петлюр відзначалася сильними українськими традиціями. Тут шанували працелюбство, гідність, любили українські пісні, підтримували релігійні обряди і свята. Зростаючи у цій атмосфері Симон всмоктував із молоком матері повагу до народних традицій, захоплювався минулим рідного краю.

Досить цікавим нам видається ставлення Петлюри до релігії. Шанобливе, іншого слова не можна тут підібрати. Таке ставлення було закладене навіть не стільки родинним вихованням, як глибинним розумінням самої сутності релігії в історії суспільства. Нам відомі слова семінариста Петлюри, який одного разу на вечірці серед друзів промовив: «Наш народ хранив релігію, боронив завжди свої звичаї… В священики я не піду, але й розбивати віру українських людей не буду».

Тож має рацію один із сучасних дослідників (О. Климчук), який сміливо називає Петлюру людиною «традиційно-полтавської грунтовності».

Перший і, можливо, найголовніший чиник, який позначався на формуванні світогляду Симона семінариста – це глибоке козацьке коріння роду та християнськорелігійні традиції, що плекалися у родині Петлюр як по лінії батька, так і по лінії матері.

Тепер щодо зовнішних чинників, офіційних і заборонених. Так випало долі (а може це було, як дехто каже, Боже провидіння), що Петлюра зростав неподалік від того місця, «де слава русскаго оружия взошла». Про так звану Полтавську вікторію 1709 року він чув з малих літ і чув постійно. На вулицях Полтави, під час занять у бурсі, а згодом і духовній семінарії говорили головним чином про Петра та Росію, а полкового козацького міста зі своєю славною історією немов ніколи і не існувало. Крім того, в установах і навчальних закладах діяли жорсткі антиукраїнські циркуляри, головною метою яких було русифікувати місцеве населення на усіх рівнях, починаючи з самого раннього віку.

Приміром, щоб примусити дітей розмовляти російською мовою адміністрація Полтавського духовного училища 1894 року прийняла наступне рішення: «Тих дітей, які будуть помічені частіше інших у розмовах на «малорусском наречии», обмежувати у відпустках для відвідування рідних, які проживали у Полтаві, та сестер, які навчалися у Полтавському єпархіальному жіночому училищі». Вимогу про те, щоб учні розмовляли російською мовою, наставники закладу застосовували у більшій мірі до учнів старших, ніж молодших класів.

Зрозуміло, що приниження національної гідності у навчальних закладах з раннього віку викликало природній опір і протидію дитячих душ. І Полтава цієї доби, незважаючи на імперські зусилля, продовжувала залишатися звичайним глухим містом, у якому повільно плинуло патріархальне і майже селянське життя. Тож і навчальні заклади скоріше залишалися українськими, бо ні вчителі-росіяни, ні офіційна викладацька мова, ні жорсткі інструкції не могли викорінити мову батьків, принесену з рідних осель.

З одного боку була офіційно-бюрократична Полтава, з численними насадженими тут імперськими пам’ятками, а з іншого – рідні батьки, рідні села, звичаї; сама Полтава, де ще віяв дух Котляревського підтримували у хлопців отой самий, як тоді казали, «мазепинський дух». До того ж, майже кожен учень мав у себе зошит із піснями та віршами, що їх вписували «на добру пам’ять», чи «на вічну пам’ять». Хлопці-семінаристи (і не тільки) пишалися тими пісенниками, знали з них все напам’ять і уміли співати. Все це і пробуджувало у молодих душах тепле, ніжне почуття до всього народного українського.

Тож простежуючи навчання Симона Петлюри у Полтавських духовних закладах, можна зробити ще такий висновок: уже тоді на кожному кроці він бачив приклади приниження національної гідності українців з боку посадовців місцевої адміністрації, прагнення влади русифікувати місцеве населення, і це викликало в чутливій душі хлопця свідомий протест, породжувало прагнення осмислити ці непрості проблеми. Уже у цей період життя ідеї національного відродження глибоко хвилювали його, вони поступово входили у його серце і плоть…

Проте далеко не всі семінарські викладачі були українофобами і чітко виконували ідеологічні настанови; ми знаємо, що поміж викладачів були і відомі українофіли, зокрема учитель музики та співів семінарії Іван Різенко, хист якого шанували у Полтаві. Маестро поширював духовну та українську пісню у межах єпархії, на поч. ХХ ст. спромігся видати музичний збірник, отримував періодичні видання зі Львова, контактував із М. Лисенком. І якщо урахувати гуманітарні зацікавлення Симона, потяг юнака до музики, театру, співів, то можна припустити, що молодий Петлюра спілкуючись із Різенком удосконалювався не тільки як митець, а й пізнавав уроки життя. Про цього учителя досить тепло відгукується у своїх спогадах і інший колишній семінарист Григорій Ващенко, а кілька учнів І. Різенка згодом стали блискучими знавцями церковної хорової музики (В. Щепотьєв, І. Сидоренко). Тож на нашу думку необхідно ураховувати ці контакти, що відбувалися між названим викладачем та учнями особливо у вільні після занять години.

Зрозуміло, що мали вплив на світогляд Петлюри і контакти, які відбувалися за стінами духовного навчального закладу. А вони були постійними із гімназистами, реалістами, студентами Київського та Харківського університетів, співробітниками земства.

Так склалося, що навчання Петлюри у Полтавській духовній семінарії (1895-1901) співпало з початком розбудови політичного життя в імперії та національним пробудженням України. І Полтава у цих процесах, як не виглядає дивно, не уважалася провінційною. Місто ставало своєрідною Меккою для українських театральних труп, добрий вишкіл майбутніх українських кадрів на зламі ХІХ-ХХ століть тут провадило статистичне бюро Полтавського губернського земства (особливо за О. О. Русова), у навчальних закладах створювалися семінарська та гімназіяльна українофільські громади, починали діяти культурно-просвітницькі інституції, налагоджувалася напівлегальна співпраця із інтелігенцією Галичини. Час від часу відбувалися й події, що мали значний резонанс поміж свідомого населення та далекосяжні наслідки (приміром, промова Миколи Міхновського у Полтаві від 19 лютого 1900 року; відкриття пам’ятника І. П. Котляревському в 1903 році, збір коштів місцевим земством на памятник Т. Шевченкові у Києві). 

Тож сподвижницька праця українофілів на зламі ХІХ-ХХ ст. не була марною. Зерно, посіяне ними падало на родючий полтавський грунт і швидко проростало; згодом, коли це було необхідно, ця благодатна земля виплекала вже ціле гроно державних та громадсько-політичних діячів найвищого калібру, як то: Симона Петлюру, братів Шеметів, Андрія Лівицького, Бориса Мартоса, Юрія Колларда, Миколу Порша, Івана Стешенка, Андрія Жука, Павла Чижевського, Кирила Осьмака, Степана Скрипника (Патріарха Мстислава) та ін.    

Наш земляк прожив хоч і коротке, але насичене змістом, сповнене вищими ідеалами життя. Із 47 років Симона Петлюри 23 (а це майже половина) припадають саме на полтавський період. Звідси йде його родовід, у Полтаві він народився, тут пройшло його дитинство, тут він здобував духовну освіту, і нарешті тут формувався його світогляд. Тож на нашу думку, саме полтавська земля, з її могутніми духовними джерелами стала тією життєдайною основою, де він набирався сили, мужнів фізично і духовно.

Не применшуючи ролі інших національних і духовних центрів України (Києва, Катеринослава, Львова, Харкова) все ж зазначимо, що саме у Полтаві у С. Петлюри зароджувалися і формувалися сміливі ідеї щодо національного пробудження народу та незалежності України, які згодом стали програмою усього його життя. На Кубань, як свідчать сучасні петлюрознавці (В. І. Сергійчук) Петлюра прибув уже зі сформованим світоглядом та стійкими переконаннями.

Тарас Пустовіт, заступник директора Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України, голова Полтавського міського товариства «Просвіта ім. Т. Г. Шевченка.